Я слухаю співи, яких ніхто не чує: то співає моя душа.
Завжди і всюди чую її любимий приспів:
— А ти самотній!.
І ніщо не заглушить — я се знаю,— ніщо не заглушить тихого співу: крізь стогін хуги, крізь сміх весни, крізь регіт грому і плюскіт зливи — я все вчуваю:
— Самотній!. Самотній!.
Навколо люди. Блищать їх очі, тремтять їх голоси… Снує срібну нитку розум і золоту — серце, хвиля життя виходить з берегів, шумить і грає,— і коли до уст моїх торкається келих веселощів — я чую вже знайомий реквієм душі:
— А ти самотній!.
Я плачу. З мого серця теж ллється струмок в море людського горя. І хоч тепла рука моя простягнена для дружнього стиску там, де його треба, хоч душа моя розкрита для чужого горя, як квітка для роси, а проте… а разом з тим — я чую — встає з глибини, як вічне прокляття:
— Ха-ха! Ти все ж самотній!
І коли навіть біля серця мого б’ється кохаюче серце, коли дві іскри злучаються в поломінь щастя, коли здається, що сфінкс розгаданий вже,— і тоді навіть…
…І тоді навіть чорним клубком котиться в грудях моїх болісний й гордий покрик:
— А я… самотній!.